Категорії
статті

ПРОТИЛЕЖНА СТОРОНА МІСЯЦЯ, АБО ЩО ВАРТО ЗНАТИ ПРО ЗАКОНОТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ОКРЕМИХ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ

За весь період існування Верховної Ради України її стіни вміщали і вміщують різних політиків: майстрів державницької справи та осіб, «випадкових», епатажних, одіозних і практично нікому невідомих, яких завжди будуть пам’ятати, згадувати незлим тихим словом, й швидко забутих. Пам’ятають та споглядають кабінети Парламенту і різні законопроекти, що вносилися та вносяться народними обранцями. Одні з них були і є доленосними для України, назавжди увійдуть в історію «законотворчого пера», інші ж були чи є, даруйте, «юридичним непотребом». Останні, в силу деяких випадків забуття народними представниками того, що людина, уповноважена на створення загальнообов’язкових документів, у своїй діяльності, як і лікар, має керуватися, перш за все, принципом «не нашкодь», стають обов’язковими до виконання законами, наслідки реалізації яких можуть мати доволі негативний, а то і катастрофічний характер.

Так в Україні склалася нормотворча практика, що прийняті Верховною Радою закони не містять імен їх авторів, як це було, скажімо, в Римській імперії (кодекс Юстиніана, кодекс Феодосія та ін.). Тому досить важко визначити народних депутатів — активних джерел правильних, а то й геніальних юридичних рішень або ж деструктивізму у формуванні законодавчих актів. А таке визначення дуже важливе, особливо щодо останнього. Адже, незважаючи на критичні економічні процеси в країні, практично кожен із нас, громадян України, «зціпивши зуби», із сердечною вірою у прекрасне майбутнє рідної держави виконує свою професійну чи громадську роботу, здійснює вклад у світле майбутнє української держави. Однак центром державотворчої роботи в Україні є Верховна Рада. А тому нині, як ніколи, її робота має бути продуктивною.

Тому, якщо окремі парламентарії допускають у своїй діяльності нераціональне використання «кредиту» довіри громадян, потрібно не залишати такі випадки без су­спільної уваги.

Висвітленню активності одного з народних депутатів України, яка йде врозріз з якісним наповненням законодавчої бази держави, присвячена ця стаття. При її написанні автор виходив з того, що робота народного депутата має публічний характер і підлягає громадському контролю. Автор також не має наміру «очорнити», скомпрометувати та образити народного обранця, аналізуватимуться тільки його професійні якості та результати діяльності у парламенті.

Отже, Сергій Григорович Міщенко — народний депутат України, випускник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (нинішня назва вузу) — освітнього закладу, який ще з радянських часів має репутацію «ковальні» юридичних кадрів, тобто такого, що готує фахівців у галузі права найвищого ґатунку. Напевно, Сергій Григорович був старанним студентом та не помилився у виборі професії, адже побудував чудову кар’єру. Так, був він прокурором Київської області, заступником прокурора міста Києва, старшим помічником Генерального прокурора України Геннадія Васильєва, радником з правових питань прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, а також обіймав і деякі інші високі посади. З 2006 року розпочав свій парламентський шлях, будучи депутатом 5, 6, 7 скликань, продовжує його і в нинішньому.

Такі дані щодо професійного життя є свідченням високого фахового рівня, усестороннього пізнання людиною як практичної сторони роботи юриста, так і «виробництва» нормативно-правових актів. Однак аналіз результатів парламентської діяльності народного депутата породжує негативні думки про те, що вони апріорі не можуть походити від особи з таким масивним багажем професійних знань. Так, було досліджено проекти законів України, що подавалися Сергієм Григоровичем на розгляд Верховної Ради в період з 27.11.2014 р. по 05.03.2015 р. Можливості доступу до законопроектів, створених у інші періоди його депутатської каденції, офіційний сайт Верховної Ради України не надає. Тому обмежимося висновками про законотворчу продуктивність народного обранця у нинішньому скликанні парламенту. Для того, щоб зазначена інформація мала додаткове аналітичне підґрунтя, увагу буде спрямовано на проекти законів, яким Головним науково-експертним управлінням органу законотворчості надавалися висновки.

Практично щодо усіх документів, складених депутатом, які проходили перевірку Головного науково-експертного управління, надавалась значна кількість критичних зауважень. Їх можна систематизувати у три умовні групи: 1) проект нормативно-правового акта не містить фінансово-економічного обґрунтування введення його в дію; 2) проект суперечить іншим актам законодавства або нормам документів, в які планується внести зміни, не враховує реальний стан суспільних відносин в державі; 3) документ в цілому є концептуально неправильним або внаслідок критичної кількості хиб не може бути прийнятим чи взятим за основу.

До законопроектів, яких стосується перша група зауважень належать: а) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про соціальний захист дітей війни» (щодо поновлення надбавки до пенсії та права на комунальні пільги дітям війни)»; б) проект Закону України «Про внесення змін до окремих законів України (щодо поновлення безкоштовного проїзду пенсіонерам, учасникам війни, інвалідам та іншим категоріям громадян)»; в) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»» (про підвищення розміру пенсійного забезпечення за понаднормовий страховий стаж)»; г) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (щодо підвищення військовослужбовцям мінімальної пенсії по інвалідності).

Загальним для усіх цих проектів законів є те, що, вони орієнтовані на громадян, передбачають для них додаткові права у сфері соціального захисту, реалізація яких з огляду на нинішню нормативно-правову базу неможлива без виділення коштів з Пенсійного фонду, Державного бюджету України, інших централізованих фондів.

Однак автор законопроектів не здійснює жодних розрахунків щодо того, який обсяг фінансових ресурсів потрібно задіяти на їх реалізацію, чи є взагалі у держави можливість виплачувати кошти. Відповідно до вимог ст. 27 Бюджетного кодексу України до такого роду законопроектів, які виділені в цій групі, мають бути додані пропозиції щодо змін до законодавчих актів України стосовно скорочення витрат бюджету та/або джерел додаткових надходжень для досягнення збалансованості бюджету. Проекти законів не передбачають внесення змін до актів законодавства, які безпосередньо регулюють фінансові відносини в державі, перш за все, Закону України про державний бюджет на відповідний рік, та не містять механізмів залучення коштів поза межами державних централізованих фондів. Тому виходить, що право громадянина, скажімо, на безоплатний проїзд міським транспортом, закріплено, але практично жодним чином не може бути реалізовано. Тобто прийняття такого роду законопроектів пана значитиме для держави «роздавання» нею громадянам «порожніх», нічим не підкріплених «обіцянок».

Такий підхід до законотворення може бути свідченням того, що суб’єкт законодавчої ініціативи просто займається популістськими речами. Адже незнання депутатом кількох скликань інформації про те, що в разі, якщо держава бере на себе певні обов’язки по відношенню до населення, вона має їх реально виконувати, видається малоймовірним.

Друга група зауважень: а) проект Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про встановлення та/або використання спеціальних сигнальних пристроїв»; б) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо забезпечення доступу громадян до узбережжя водойм та посилення відповідальності за самовільне зайняття земельних ділянок, зокрема, у прибережних захисних смугах)»; в) проект Закону України «Про внесення змін до статті 136 Кодексу законів про працю України (щодо забезпечення захисту заробітної плати від необґрунтованих відрахувань та недопущення порушення принципу презумпції невинуватості працівника у питанні покладення на працівника матеріальної відповідальності)»; г) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо скасування плати за оформлення документів на земельні ділянки для населення)»; ґ) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо скасування плати за оформлення документів на земельні ділянки для населення)».

Характерним для окремих зазначених у попередньому абзаці законопроектів є те, що їх автор намагається врегулювати уже врегульовані іншими актами законодавства суспільні відносини. Так, наприклад, в одному з висновків Головне науково-експертне управління зазначає: «у проекті пропонуються юридично некоректні приписи, за якими виключно Кабінетом Міністрів України визначаються органи виконавчої влади та державні підприємства, що наділені повноваженнями з розробки проекту приватизації земель та документів із землеустрою. Між тим, у Земельному кодексі України вже визначені органи, на які покладена відповідальність за забезпечення безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами (Рада міністрів Автономної Республіки Крим, районні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, органи місцевого самоврядування).»

Інші законопроекти цієї групи можуть не враховувати загальні засади окремих галузей законодавства, приміром, принципу диспозитивності у цивільному процесі, того, що згідно з трудовим законодавством відповідальність повинна наступати лише за наявності умов здійснення особисто працівником порушення покладених на нього трудових обов’язків тощо.

Третя група: а) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (щодо скасування оцінки спадщини для найближчих родичів)»; б) проект Закону України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України (щодо прав позафракційних народних депутатів)»; в) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо підтримки молодих працівників, в тому числі тих, які залучені до роботи в селах і селищах»; г) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо реєстрації прав оренди земельних ділянок органами місцевого самоврядування сільських населених пунктів)»; д) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником за порушення строків виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику)»; е) проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері економічної конкуренції, а саме обігу: молока, цукру, зерна тощо»; є) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення» (щодо надання педагогічним працівникам та іншим категоріям працівників можливості працювати на своїх посадах після отримання пенсії за вислугу років); ж) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (щодо зниження пенсійного віку та поліпшення інших умов виходу на пенсію); з) проект Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо оподаткування спадщини)»; и) проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (щодо участі замовника у розвитку інфраструктури населеного пункту)».

Ця група зауважень має найбільш критичний характер. Законопроекти, що її утворюють за своєю суттю є концептуально неправильними, вміщують критичну кількість хибних правил поведінки. Враховуючи, що всі вони походять від однієї людини, неприємно дивує, по-перше, кількість документів, по-друге, сам характер правових конструкцій, закріплених у них. Щодо конкретних хибних конструкцій проектів законів, то як приклади можна назвати такі аргументи.

Головним науково-експертним управлінням у висновку до одного із законопроектів, зазначається, що у ньому відбувається дублювання уже існуючих норм нормативно-правових актів. Щодо іншого законопроекту вказується, що його прийняття може призвести до невизначеності порядку сплати одного з податків, а це негативно позначиться як на правах фізичних осіб, так і на наповненні Державного бюджету України. Тобто такий законопроект є не тільки помилковим в своїй основі, його прийняття становить собою загрозу для прав людей та негативно відобразиться на показниках державної казни.

У деяких інших випадках мова йде про таке: «Щодо змін до ст. 28 Закону України «Про зайнятість населення», звертаємо увагу на те, що такі зміни вносяться до неіснуючої статті, оскільки така виключена з цього Закону»; «Дещо парадоксальним з точки зору звичайної логіки видається те, що за вчинення адміністративних проступків, суспільна небезпечність яких є меншою в порівнянні зі злочинами, передбачається більш сувора відповідальність.» Дійсно, такого роду підходи, інакше як парадоксальними важко назвати.

Таким чином, із усієї зазначеної вище інформації виходить, що відсутність сприйняття законодавства України як системи, брак знань про те, які норми взагалі існують в актах законодавства в нинішній час (наприклад, внесення змін до неіснуючої статті), наявність значної кількості неузгодженостей, концептуальних хиб у проектах законів є невід’ємним елементом законотворчої діяльності пана Міщенка у Верховній Раді нинішнього скликання.

Однак, напевно, «вершиною» правової необізнаності народного депутата слід назвати проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо надання можливості громадянам отримувати нотаріальні послуги в органі місцевого самоврядування села, селища незалежно від наявності нотаріуса)» (далі — законопроект, проект закону) та пояснювальну записку до нього.

Законопроект доволі лаконічний. Усі його норми спрямовані на внесення змін до статей Цивільного кодексу та Закону України «Про нотаріат», які надають можливість уповноваженим особам органів місцевого самоврядування населених пунктів, де немає нотаріусів, вчиняти окремі нотаріальні дії (посвідчувати довіреності, заповіти тощо). Проектом закону такі положення викладаються в нових редакціях, за яких усувається словосполучення «населених пунктів, де немає нотаріусів» та йдеться лише про органи місцевого самоврядування села та селища.

Таким чином, згідно з проектом закону уповноважені особи органів місцевого самоврядування будуть здійснювати окремі нотаріальні дії незалежно від наявності на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці нотаріуса.

Перш ніж вдаватися в безпосередній юридичний аналіз законопроекту, для кращого розуміння того, що спонукає її автора змінити існуючий порядок вчинення нотаріальних дій саме таким чином, які юридичні цілі він перед собою ставить, проаналізуємо пояснювальну записку до законопроекту.

В ній на обґрунтування прийняття проекту закону зазначається, що при появі у селі, селищі, наприклад, одного приватного нотаріуса, мешканці вже не мають можливості отримати нотаріальні послуги в своєму органі місцевого самоврядування і, як наслідок, приватний «нотаріус-монополіст» отримує можливість зловживати своїм монопольним становищем, «диктуючи» невигідні умови сільському населенню. Адже держава не встановлює чітко зафіксовані ціни на послуги приватних нотаріу­сів. Так, відповідно до ст. 31 Закону України «Про нотаріат» приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою.

Читаючи такий зміст пояснювальної записки до проекту закону, з’являються сумніви, що її створив не юрист-парламентарій, а, перепрошую за такі слова, письменник художньої літератури. Але тільки те, що документ розміщений на офіційному сайті Верховної Ради України, його автором вказано народного депутата, розвіює такі сумніви. За своєю суттю пояснювальна записка до законопроекту — документ, який надає можливість поза усяким сумнівом встановити наявність певної проблеми у правовому регулюванні тих чи інших суспільних відносин і, що вирішена вона може бути лише шляхом прийняття закону, до якого пояснювальна записка додається. При цьому, якщо її автор вказує ті чи інші підстави, то вони мають бути підтверджені офіційними дослідженнями, за виключенням випадків, коли мова йде про загальновідомі факти. В аналізованій пояснювальній записці йдеться про протиправні дії нотаріусів, котрі здійснюють свою діяльність у сільській місцевості (наприклад, слова: «нотаріус-монополіст» отримує можливість зловживати своїм монопольним становищем» дають підстави до таких висновків про хід думок автора пояснювальної записки) і це має бути підтверджено офіційними документами (судовою практикою, матеріалами перевірок організації та здійснення нотаріальної діяльності тощо). Цього не передбачено у пояснювальній записці.

І безпідставний характер цих заяв і сам стиль та «тон», в якому вони викладені, свідчать про те, що пан депутат, по суті, займається дискредитацією нотаріату.

Такі дії, доволі м’яко кажучи, є неетичними, порушують ст. 8 Закону України «Про статус народного депутата України», в якій зазначається, що у своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність, поважати честь і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. По своїй суті, така норма свідомому, вихованому народному депутату, з певною системою цінностей, і не потрібна, адже він і так не переступить межу між критикою того чи іншого об’єднання, та безпідставними, надуманими звинуваченнями в його бік.

Автор пояснювальної записки пише далі, що, крім того, не можна взагалі погодитись із позицією держави про те, що за найбільш прості нотаріальні послуги люди у селі, селищі мають обов’язково сплачувати достатньо великі для них гроші нотаріусу в разі його наявності у населеному пункті, а не отримувати ці послуги у своєму органі місцевого самоврядування за невелику доступну для них плату. Адже навіть 100 або 200 гривень за нотаріальні послуги — це вже занадто велике фінансове навантаження на сільського мешканця, оскільки пенсії, соціальні виплати в Україні дуже маленькі і їх не вистачає на саме необхідне; працевлаштуватись у сільській місцевості також вкрай важко; продавати самостійно вироблену продукцію (як продукцію рослинництва, так і продукцію тваринництва, наприклад молоко) сільське населення часто змушене за безцінь і т.д. За таких обставин вкрай несправедливо з боку держави забороняти сільським мешканцям отримувати прості нотаріальні послуги у своєму органі місцевого самоврядування лише тому, що у селі, селищі з’явився нотаріус.

Оскільки прийняття запропонованих законопроектом змін дасть можливість зробити життя у сільській місцевості більш зручним та привабливим (адже необхідні мешканцям послуги можна буде отримати в органі місцевого самоврядування), то можна прогнозувати, зокрема, і позитивний вплив законопроекту, в разі його прийняття, на вирішення проблеми із масовим переїздом сільського населення на проживання до міських населених пунктів.

Напевно, про те, що причина того, що в українських селах надзвичайно низький рівень життя лежить ніби на долоні, всі її знають, то автор чомусь забуває, хоча сам же і називає окремі її елементи — пенсії, соціальні виплати в Україні дуже маленькі, відсутність робочих місць у селах, купівля сільськогосподарської продукції за безцінь та ін. А саме ці питання потрібно вирішувати для того, щоб люди в сільській місцевості були соціально захищеними. Ліквідація проблем села, шляхом зміни суб’єктів, уповноважених на вчинення нотаріальних дій, виглядає так, ніби перед лікарем лежить людина з глибокими, болючими ранами, а він замість того, щоб почати її лікувати, пропонує придбати за знижкою вітаміни у місцевій аптеці. Звичайно, легше запропонувати дисконт, адже тоді не потрібно напружувати мозок для вирішення якихось складних проблем, їх скрізь вистачає.

Громадянам України, ще з часу навчання у школі відомо, що причиною відтоку сільського населення у міста є таке соціально-економічне явище, як урбанізація. У широкому розумінні терміну урбанізація — це світовий історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в міське за характером праці, способу життя, культури, що спричинено розвитком цивілізації, ходом науково-технічного прогресу, негативними соціальними явищами у сільській місцевості. Тобто головна ознака урбанізації — зростання кількості міст, збільшення їх впливу на розселення населення. Одними з основних причин «української урбанізації» (частково уже називалися) є відсутність достатньої кількості робочих місць, навчальної, культурної, транспортної інфраструктури, низький рівень оплати праці на сільських територіях та ін. Вчинення нотаріальних не має до цього жодного відношення.

Детально зупиняючись на юридичному підґрунті правових конструкцій в законодавчих новаціях народного депутата Міщенка слід вказати на таке.

В ХХІ столітті, кожна звичайна в юридичному сенсі держава має в своєму правовому полі базові закони, котрі визначають статус того чи іншого суспільного або державного інституту. Це дозволяє розмежувати їх функції, роль в державі, уникнути плутанини та дисгармонії в розвитку країни, щоб жоден з таких інститутів не був здатним до узурпації невластивих йому повноважень. Інакше кажучи, таким чином ми можемо встановити, хто чим у державі має займатися, відповідно і вимоги до таких суб’єктів формуються (вид освіти, ступінь професійних навичок та ін.).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» під такою службою розуміється «професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом». У свою чергу, згідно зі ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Тобто повноваження нотаріату та органів місцевого самоврядування чітко розмежовані, вчиненням нотаріальних дій згідно із законом у нашій державі займається нотаріат, а не будь-яке інше утворення. Уповноваження інших органів та осіб здійснювати окремі нотаріальні дії має виключний характер. Це пов’язано з тим, що держава відповідно до Конституції — її «юридичної Біблії» зобов’язана забезпечувати можливість гарантування та захисту прав та законних інтересів усіх громадян на всій її території. І коли через ті або інші причини в окремій місцевості відсутній нотаріус, його функції виконують інші особи. Це, знову ж таки, має виключний характер і лише щодо окремих нотаріальних дій. Професійні вимоги, ступінь юридичної відповідальності за порушення у нотаріусів та працівників місцевих рад вироблені багаторічною практикою і кардинально різняться. Коли службовці органів місцевого самоврядування вчинятимуть нотаріальні дії на одному рівні з нотаріусами, держава не зможе  однаковою мірою надавати усім верствам населення, незалежно від їх місця проживання, однакові гарантії кваліфікованої юридичної допомоги. Міське населення «обслуговуватимуть» нотаріуси, а сільське — місцеві ради. Внаслідок цього можна буде говорити про порушення норм Конституції про правову рівність усіх громадян країни, їх рівні можливості доступу до однакової якості правової допомоги. Такий підхід значитиме перехід назад, до укладу колишнього СРСР, коли сільське населення не мало того обсягу прав та гарантій їх реалізації, як міське.

Вчинення органами місцевого самоврядування окремих нотаріальних дій не має безкоштовного характеру, вони оплачуються на основі домовленості між особою, яка звертається, та уповноваженим працівником органу муніципальної влади. Також у пояснювальній записці зазначено, що вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами є дорогим для окремих груп населення. Однак держава надала можливість громадянам отримувати правову допомогу від нотаріату, сплачуючи встановлені нею тарифи, шляхом звернення до державних нотаріальних контор, які нині мають розгалужену систему на території України і були сформовані задовго до приватного нотаріату.

Крім того, якщо в нині діючих законах, в які пропонується внести зміни, йдеться про можливість вчинення нотаріальних дій органами місцевого самоврядування, незалежно від їх територіальної компетенції, то законопроектом така можливість звужується лише до сільської місцевості. Зрозуміло, що в наш час важко уявити відсутність нотаріусів у містах. Однак загальний підхід є гарантією будь-якого розвитку системи вчинення нотаріальних дій, може так статися, що у місті будуть відсутні нотаріуси і міські жителі будуть не у рівних правах із сільськими. Та і в будь-якому разі, знову-таки, принцип юридичної рівності буде порушено, оскільки на законодавчому рівні для одних жителів будуть встановлені «преференції».

Повертаючись до пояснювальної записки, у якій нотаріуса названо монополістом, що зловживає монопольним становищем, то слід сказати, що застосування такої термінології до діяльності нотаріуса є нонсенсом для юриста! Адже терміни «монополія», зловживання «монопольним становищем» визначають Закони України «Про захист економічної конкуренції», «Про природні монополії» та деякі інші акти. Відповідно до їх норм бути монополістом та зловживати монопольним становищем може лише суб’єкт господарювання, яким згідно із Законом України «Про нотаріат» нотаріус не є. Зайняття підприємницькою діяльністю поставить «хрест» на професійній діяльності нотаріуса. Дивно, що такою інформацією не володіє народний депутат України, юрист з багаторічним досвідом роботи.

Відсутність знань про такі елементарні юридичні питання може бути свідченням, даруйте, правової безграмотності та нігілізму депутата. Якщо ж має місце його небажання користуватися такими знаннями, то, можливо, він ставить перед собою якісь особисті інтереси, відомі тільки йому. Як би там не було, в будь-якому випадку діяльність депутата Міщенка іде в розріз із загальноприйнятими уявленнями про результативну, в позитивному сенсі, роботу народного обранця.

У нормативно-правових актах України не передбачено відповідальність за подання та прийняття народними депутатами «неякісних» законодавчих актів. Такий стан речей визначає визнана у кожній цивілізованій державі світу необхідність гарантій депутатської діяльності — індемнітету, без якого неможливо забезпечити незалежність такого політичного органу, як парламент. Але, будучи відповідальними за формування найважливіших для держави рішень, народні депутати несуть надзвичайно високий ступінь соціальної відповідальності перед українською нацією. На останню завжди припадають негативні наслідки, спричинені прийняттям парламентаріями необґрунтованого та концептуально неправильного закону. Щоб такі випадки ніколи не мали місця в нашій державі, високий рівень професійної підготовки, моральних якостей, внутрішньої гордості за обіймання депутатського мандату має бути неспростовною аксіомою в характеристиці народного депутата. Для цього кожна людина, яка бажає стати народним обранцем або уже здійснює його функції, має, перш за все, усвідомлювати всю значимість цього статусу, неухильно слідувати присязі народного депутата, ставити інтереси нації вище за свої.

Світлана ДУНАЄВСЬКА, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу